Справедливість є...Чи варто за неї боротися?

Уявіть собі таку ситуацію. Ваш автомобіль  потрапив у ДТП в якомусь районі Львівщини. Винуватець аварії відшкодовувати Вам збитки не хоче, «проблєму»   йому «рєшає» місцева правоохоронно-суддівська мафія. А Ви вірите, що справедливість є і за неї варто боротися…

Спочатку «наїхала» братва…

   Ця дорожня аварія трапилася 22 серпня 2005 року. В той день Юрій Морозинський перебував по роботі у Кам’янко-Бузькому районі і вечором на власному авто повертався додому у Львів.

– Я їхав на автомобілі ВАЗ-2108 по трасі Луцьк-Львів і в той момент знаходився на ділянці дороги з затяжним підйомом – в зоні обмеженої видимості – згадує потерпілий. – Водій білої «девятки» (пізніше з’ясувалося, що це мешканець села Горпин Кам’янко-Бузького району Руслан Якимович)  почав обганяти маршрутний автобус і вискочив на смугу зустрічного руху. Я вжив усі заходи, аби уникнути зіткнення, вивернув кермо вправо, загальмував. Однак виправити ситуацію не вдалося. Зіткнення трапилося фактично на узбіччі моєї сторони дороги. Від удару я отримав легкі тілесні ушкодження, а моє авто було розбито вщент. Матері Якимовича, яка перебувала з ним у «дев’ятці» були заподіяні важкі тілесні ушкодження.

   Хто потерпілий, а хто винуватець аварії було очевидно з самого початку. Однак відразу почали коїтися «дивні» речі. Працівники ДАІ Кам’янко-Бузького району, які прибули на місце аварії, намагалися підробити схему дорожньо-транспортної пригоди. Аби запобігти цьому, моя дружина і адвокат змушені були  виїхати на місце ДТП з фотоапаратом і зафіксувати всі сліди пригоди.

   Кримінальну справу Кам’янко-Бузький райвідділ міліції порушив 1 вересня 2005 року – за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України (порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що заподіяло тяжке тілесне ушкодження). Я у цей час перебував в лікарні швидкої допомоги з підозрою на  струс мозку.  З цього моменту почалося «найцікавіше»…

   Якимович зателефонував, коли я вже кілька тижнів пролежав в лікарні. Сказав, що хоче зустрітися – аби домовитися і розрахуватися. Зустріч відбулася в кафе, що неподалік лікарні. Однак домовлятися зі мною ніхто і не думав. З його боку на зустріч прийшло п’ять осіб, по манері поведінки і «базару» явно братва. Перше, що я від них почув, було: «Ти пацану машину розбив. Ти ще щось хочеш?». Прямих погроз не було. Мені настійливо «по-хорошому» намагалися «внушити», що жодної компенсації я не отримаю. Як згодом виявилося, ці слова не були пустим звуком.

Хронологія беззаконня, або як з потерпілого робили «лоха»

   Вересень 2005 року – червень 2006 – слідча тяганина. Змінюється двоє слідчих, однак жодних суттєвих зрушень  в розслідування кримінальної справи немає. В міліції потерпілого інформують, що прийняти по справі законне рішення не видається можливим, оскільки Якимович зник (виїхав за кордон)  і його оголошено в розшук.

   Грудень 2007 року – реагуючи на скарги Морозинського, МВС дає письмову відповідь, у якій повідомляє, що «ужитими заходами місцезнаходження Якимовича Р. було встановлено». Після чого  йому пред’явили обвинувачення в учиненні  злочину, а справу передали до районної  прокуратури. Прокуратура, затвердивши обвинувальний вирок, направила справу за підсудністю до Кам’янко-Бузького районного суду. У подальшому «27.07.2006 року зазначеним судом Якимовича Р. було засуджено за ч.2 ст.286 КК України до штрафу в розмірі 850 грн».

    Чому Кам’янко-Бузький районний суд проявив таку «гуманність»? Враховуючи, що винуватця ДТП судили за статтею, яка передбачає тюремне ув’язнення від трьох до восьми років.

   Чому, розглядаючи кримінальну справу, суд не викликав потерпілого? І тим самим позбавив його права заявити на суді цивільний позов про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Чому органи МВС не повідомили Морозинського про те, що вони розшукали Якимовича та пред’явили йому звинувачення? Чому .Якимовича не було покарано за те, що він, перебуваючи під слідством, тривалий час переховувався?

    Всі ці питання потерпілий піднімає в скаргах на адресу Генпрокуратури, сподіваючись, що після прокурорського реагування судове рішення Кам’янко-Бузького райсуду  буде опротестовано. Однак ці сподівання виявилися марними.

   Липень 2009 року - Кам’янко-Бузький районний суд задовольняє позов Юрія Морозинського до Руслана Якимовича про стягнення з винуватця аварії матеріальної та моральної шкоди на суму 23,1 тис. грн.

    Липень 2008 – березень 2012 року – потерпілий намагається добитися виконання рішення суду. Більшість дій, які мали б виконати працівники відділу Державної виконавчої служби  Кам’янко-Бузького  району, виконує самостійно. Власними зусиллями розшукує майно боржника, збирає інформацію про його місцеперебування. Паралельно – протидіє зловживанням з боку державних виконавців, які всупереч інтересам служби діють в інтересах боржника.

Аби приховати своє майно, Руслан Якимович прописався в старій нежилій хаті, хоча проживав у селі Горпин в одному з найкращих будинків

   Знайти Якимовича вдається завдяки сайту «Однокласники.ру». Боржник «живе і процвітає» в Росії: перебуває на заробітках у селищі Перегребне Ханти-Мансійського автономного округу Тюменської області.

   Квітень 2012 року – після чисельних скарг потерпілого, депутатських запитів, низки публікацій в ЗМІ прокуратура Кам’янко-Бузького  району порушує відносно Якимовича кримінальну справу за невиконання рішення суду (за ст. 382 ч. 1 КК України). Через два тижні після цього Якимович в приміщенні районної прокуратури (у присутності слідчого) віддає Морозинському борг -  23,1 тис. грн.

   Вересень 2012 року – грудень 2013 – розгляд кримінальної справи стосовно Якимовича в Кам’янко-Бузькому  райсуді.

   За цей час було призначено 12 засідань. Більшість з них не відбулися через відсутність підсудного і представника прокуратури, а також – через зайнятість і зміну суддів (справу почергово розглядали майже всі судді, що працюють у районному суді -  Горошко, Бакай, Костюк). Про те, що «суд переноситься» потерпілому заздалегідь ніхто не повідомляє. Про це він дізнається, приїжджаючи зі Львова в Кам’янко-Бузький райсуд (долаючи щоразу близько 100 кілометрів).  

Справедливість є…Чи варто за неї боротися?

.

   Вирок було винесено 11 грудня 2013 року – за злісне невиконання рішення суду  Якимовичу призначили покарання  у виді одного року позбавлення волі умовно. Окрім цього, судовим рішенням частково було задоволено цивільний позов  потерпілого, який вимагав стягнути з Якимовича компенсацію за матеріальну та моральну шкоду – 2,7 і 10 тисяч гривень відповідно.

   Суд моральну шкоду, завдану Морозинському, оцінив в 5 тисяч гривень. В задоволенні позовної вимоги відносно матеріальної шкоди (мова йде про інфляційні втрати за період, коли Якимович не виконував судове рішення) відмовив, пославшись на роз’яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1989 р. №3 «Про  практику застосування судами України  законодавства про відшкодування  матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна». При цьому зазначив у вироку, що «потерпілий має право звернутися до суду з тим же позовом у порядку цивільного судочинства».

   Січень-червень 2014 року – дане рішення Морозинський намагається оскаржити в апеляційному суді Львівської області, доказуючи, що воно необгрунтоване і незаконне та вимагаючи, щоб його цивільний позов був задоволений у повному об’ємі. Особливу увагу потерпілий звертає на той факт, що суддя Костюк, пославшись на роз’яснення Постанови Пленуму, не вказала при цьому жоден конкретний пункт чи положення, що в зазначеному документі жодних доводів та положень, якими можна було б обґрунтувати відмову в задоволенні позовних вимог про матеріальну шкоду, взагалі немає.

   Всього було призначено 7 судових засідань. Жодне з них потерпілий не пропустив, щоразу з’являючись у суд  з об’ємною папкою документів (матеріалів, що доводять його правоту). Однак шість з семи засідань не відбулося, причина – відсутність  головуючого судді та засудженого.

    Під час «сьомого» засідання розгляду апеляції Морозинського  колегія суддів відвела не більше 15 хвилин. Весь розгляд звівся до формального заслуховування засудженого, потерпілого, їхніх представників та  представника прокуратури. Після цього було винесено рішення – вирок Кам’янко-Бузького райсуду залишити без змін.

    Особисто мені як представнику потерпілого піл час розгляду апеляції більше всього запам’яталась трибуна для виступів у залі судових засідань.  Уся її поверхня «зяяла» численними грубими словами, які хтось нашкрябав або написав.   Посередині виднівся найбільший надпис – «падло»…

Віктор Корнієнко