Що таке Європейська конвенція про захист прав людини і які права та свободи вона гарантує

Як вже зазначалося, Європейський суд з прав людини розглядає лише скарги щодо порушень прав та свобод, гарантованих Європейською конвенцією про захист прав людини (повна назва – Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод). Конвенція була схвалена у 1950 р. Комітетом міністрів Ради Європи, а у 1953 р., після того як її ратифікували вісім держав, Конвенція набрала чинності. Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 р., а набрала чинності Конвенція для України з 11 вересня 1997 р.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод складається з преамбули та 59 статей. Крім того, основний текст Конвенції доповнюють протоколи, які поступово розширюють перелік прав та свобод або вносять зміни до Конвенції. 

Особливістю Конвенції є те, що вона забезпечує права і основоположні свободи на національному рівні та гарантує дієву та ефективну систему їх захисту на наднаціональному (міжнародному) рівні. Так, приєднавшись до Конвенції наша держава зробила її положення частиною національного законодавства і взяла на себе зобов’язання гарантувати та захищати передбачені Конвенцією права і свободи. Якщо ж Ви вважаєте, що Україна порушила свої зобов’язання, Ви маєте право після вичерпання національних засобів юридичного захисту оскаржити такі дії або бездіяльність до міжнародної судової установи – Європейського суду з прав людини, який здійснює контроль за виконанням Україною взятих за Конвенцією зобов’язань.

Конвенція та протоколи до неї гарантують такі права і свободи:

право на життя (стаття 2 Конвенції) – передбачає захист кожної людини від умисного позбавлено життя. Захист цього права не поширюється на випадки коли це було необхідним заходом для:

• порятунку іншої особи щодо якої, особа, яку позбавили життя здійснювала незаконне насильство;
• здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;
• для придушення заворушення або повстання при вчиненні правомірних дій;

право на свободу та особисту недоторканність (стаття 5 Конвенції) – означає, що жодна людина не може бути позбавлена свободи, за винятком таких випадків і в порядку, передбаченому законом:

• законне ув'язнення особи після засудження її судом;
• законний арешт або затримання особи за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
• законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до суду за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
• затримання неповнолітньої особи на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітньої особи з метою допровадження її до компетентного органу;
• законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
• законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

Кожна заарештована особа повинна бути негайно повідомлена про підстави арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти неї, а також може ініціювати перед судом питання про законність позбавлення свободи, яке має бути без зволікання розглянуте судом. Якщо позбавлення свободи є незаконним, суд повинен звільнити особу;

право на справедливий суд (стаття 6 Конвенції), яке включає:

• право на доступ до суду у справах про права і обов’язки цивільного характеру, а також справах про кримінальне обвинувачення;
• право на безсторонній та незалежний суд;
• право на суд, встановлений законом;
• право на досудове слідство та судовий розгляд протягом розумного строку;
• право на справедливий і публічний судовий розгляд;
• право на допит свідків в кримінальному провадженні;
• право на обґрунтованість судових рішень;
• презумпцію невинуватості кожного, доки вину у вчиненні кримінального правопорушення не буде встановлено судом;
• право на захист у кримінальному провадженні, право на вільний вибір захисника, а також право на безоплатну допомогу захисника, якщо в особи бракує коштів;
• право бути негайно і детально поінформованим зрозумілою мовою про характер і причини обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення;
• право на безоплатну допомогу перекладача, якщо обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення не розуміє мови провадження;
• право на виконання судового рішення протягом розумного строку;

право не бути притягненим до суду або покараним двічі у справі про кримінальне правопорушення (стаття 4 Протоколу №7 до Конвенції) – означає, що ніхто не може бути засуджений або покараний за вчинення одного й того самого кримінального правопорушення вдруге, якщо остаточним рішенням суду, ухваленим відповідно до закону, особу було вже виправдано або засуджено за вчинення цього самого злочину. Не є порушенням цього права повторне притягнення особи до суду у тій самій справі у разі виявлення нових обставин або виявлення суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду цієї справи;

право на оскарження у справі про кримінальне правопорушення (стаття 2 Протоколу №7 до Конвенції) – означає, що кожен, кого суд за результатами розгляду справи визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції цього вироку, за винятком установлених законом випадків для незначних правопорушень або коли відповідну особу засудив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку;

право на відшкодування у разі судової помилки у справі про кримінальне правопорушення (стаття 3 Протоколу №7 до Конвенції) – означає, що особа, яка зазнала покарання має право на відшкодування шкоди у випадках, коли остаточним судовим рішенням її було визнано винною у вчиненні злочину, але згодом на підставі певної нововиявленої обставини було помилувано або рішення було скасовано, якщо тільки не буде доведено, що зазначена невідома обставина не була свого часу виявлена повністю або частково з вини цієї особи;

право на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8 Конвенції) – означає, що ніхто не може втручатися у приватне або сімейне життя людини, порушувати право на недоторканність житла та кореспонденції, крім випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб;

право на шлюб та рівноправність кожного з подружжя (стаття 12 Конвенції, стаття 5 Протоколу №7 до Конвенції) –означає, що кожний чоловік та кожна жінка, які досягли встановленого національним законом шлюбного віку, можуть одружуватися та створювати сім’ю, а також користуватися рівними правами та обов’язками цивільного характеру, пов’язаними зі вступом, перебуванням у шлюбі та його розірванням. Крім того, це право охоплює рівність прав кожного з подружжя щодо виховання спільних дітей, окрім випадків, коли уповноважений орган держави встановлює певні обмеження у реалізації цього права з метою захисту інтересів дитини;

право на свободу думки, совісті і віросповідання (стаття 9 Конвенції) – полягає, зокрема, у тому, що кожен може сповідувати свою релігію, виконувати ритуальні обряди як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно, а також змінювати свої релігійні погляди чи переконання у будь-який час. Це право може мати встановлені законом і необхідні у демократичному суспільстві обмеження в інтересах громадської безпеки, охорони публічного порядку, здоров’я, моралі або захисту прав та свобод інших осіб;

право на свободу вираження поглядів (стаття 10 Конвенції),– зокрема, включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та передавати інформацію та ідеї без втручання органів держави і незалежно від кордонів. Це право може бути обмежено лише у випадках, встановлених законом та необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду;

право на свободу зібрань та об’єднань (стаття 11 Конвенції) – передбачає право на мирні зібрання і свободу об‘єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Законом можуть бути встановлені обмеження на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави;

право на ефективний засіб юридичного захисту (стаття 13 Конвенції) – означає, що кожна особа, чиї права або свободи, гарантовані Конвенцією, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідним національним органом може бути як адміністративний орган чи його посадова особа, так і суд;

право на захист власності (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції) – означає, що кожна людина або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Позбавлення власності може допускатися лише в інтересах суспільства на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Держава може здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів;

право на освіту (стаття 2 Першого протоколу до Конвенції) – означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту; держава поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до їхніх релігійних та світоглядних переконань;

право на вільні вибори (стаття 3 Першого протоколу до Конвенції) – означає, що громадяни кожної з держав-членів Конвенції мають право на вільні вибори зрозумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечують вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу;

свободу пересування (стаття 2 Протоколу №4 до Конвенції) – передбачає, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання; кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров‘я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Крім цього, Конвенція та протоколи до неї забороняють:

катування і нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання (стаття 3 Конвенції)– з цієї заборони випливають зокрема такі права: на належне поводження з боку представників держави, на ефективне розслідування випадків катування, на належні умови тримання під вартою, на забезпечення своєчасної та відповідної медичної допомоги тим, хто перебуває під вартою;

застосування покарання без закону (стаття 7 Конвенції) – означає, що особа не може бути визнана винною за вчинення будь-якого кримінального правопорушення на підставі дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення відповідно до національного закону або міжнародного права. Крім того, не може бути призначене більш суворе покарання за кримінальне правопорушення ніж те, що підлягало застосуванню на час його вчинення;

використання рабства і примусової праці (стаття 4 Конвенції) – означає, що ніхто не може триматися у рабстві чи підневільному стані або бути змушений виконувати примусову працю. Однак поняттям „примусова праця” не охоплюється робота, виконання якої вимагається під час тримання в умовах законного позбавлення свободи або під час умовного звільнення; при відбуванні військової бо альтернативної служби; служби, яка вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства; будь-яка робота чи служба, яка є частиною звичайних громадянських обов'язків;

дискримінацію особи (стаття 14 Конвенції, Протокол №12 до Конвенції) – означає, що кожен має право користуватися гарантованими правами та свободами без зазнання будь-яких проявів дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою;

застосування ув‘язнення за борг (стаття 1 Протоколу №4 до Конвенції) – означає, що нікого не може бути позбавлено волі лише на підставі неспроможності виконати своє зобов‘язання за договором;

вислання громадян (стаття 3 Протоколу №4 до Конвенції)– ця заборона передбачає, що нікого не може бути висланоз території держави, громадянином якої він є. Також нікого не може бути позбавлено права в‘їзду на територію держави, громадянином якої він є;

колективне вислання іноземців (стаття 4 Протоколу №4). Що ж до індивідуального вислання іноземця, який законно проживає на території держави, то це може бути зроблено лише на виконання рішення, ухваленого згідно з законом. Але й у такому випадку іноземець повинен мати можливість наведення доводів проти свого вислання, перегляду його справи, представлення з цією метою перед компетентним органом або перед особою, призначеною таким органом. Іноземець може бути висланий ще до того, як він реалізував ці права, коли таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку або ґрунтується на міркуваннях національної безпеки (стаття 1 Протоколу №7 до Конвенції);

смертну кару або страту (Протокол №6 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари), що означає беззастережне скасування смертної кари та відмову від застосування такого покарання або страти.

При зверненні до Суду важливо пам’ятати, що до його компетенції відноситься розгляд та вирішення справ щодо порушень прав і свобод, що сталися або тривали після набрання чинності Конвенцією чи відповідним протоколом для держави-учасниці.

Таким чином, Ви можете звертатися до Суду з оскарженням лише тих порушень державою Україна прав та свобод, гарантованих Конвенцією, які відбулисяпісля 11 вересня 1997 р. (дати набрання чинності Конвенцією для України) або дати набрання чинності для України відповідним протоколом.